(1882–1937) — видатний український художник-монументаліст, засновник течії «бойчукізму» та один із знакових діячів українського культурного відродження початку ХХ століття. Його творчість характеризується синтезом національних традицій і впливів візантійського сакрального мистецтва у сучасній монументалістиці.

Бойчук навчався у Львівській художній школі, Краківській академії мистецтв, а також у Мюнхені й Парижі, де заснував майстерню неовізантійського мистецтва. Художник працював реставратором ікон у Львівському національному музеї. Також займався дослідженням давнього сакрального мистецтва, копіюванням та створенням авторських ікон. Зокрема, «Покрову Пресвятої Богородиці». У Києві Бойчук працював над реставрацією фресок Софійського собору та Успенського собору. З 1924 року займається монументальною пропагандою, очоливши перші державні майстерні. Його монументальні роботи прикрашали офіційні установи в Харкові, Одесі та Києві. Був членом Асоціації революційного мистецтва України, яка пропагувала впровадження мистецтва в звичне життя, заперечувала натуралістичний реалізм і прагнула національної самобутності українського мистецтва. Викладав у Ленінграді. Подорож художника з учнями Німеччиною, Францією та Італією стала формальною підставою для арешту за звинуваченням у “шпигунстві”.

25 листопада 1936 року органи НКВС заарештували Михайла Бойчука, а 13 липня 1937 року в Києві разом з його учнями Іваном Падалкою та Василем Седляром розстріляли. 11 грудня 1937 року  було страчено Софію Налепинську-Бойчук. Більшість учнів також були вбиті або зазнали репресій. Всі фрески Бойчука було заштукатурено. Як «ідейно-шкідливі» були знищено майже всі твори художника. Окремі твори були врятовані художницею Ярославою Музикою.

М. Скоп