Богородиця Нев’янучий Цвіт
На іконах типу «Нев’янучий Цвіт» зазвичай зображено Богородицю з Дитям в іконографічних типах Одигітрії або Еллеуси. Характерною ознакою цього типу є наявність квітки або розквітлого жезла в руці Марії, хоча іноді квітка перебуває в руках Ісуса. У деяких варіантах Христос тримає державу.
Зустрічаються також ікони типу «Нев’янучий Цвіт» у поєднанні з іконографією Агіосоретиси (Богородиця в молінні, часто у складі триморфону). Однак у цьому випадку основною темою розгляду є найпоширеніший варіант. Назва «Нев’янучий Цвіт» походить від творів Іоанна Дамаскіна (VIII ст.) та канону Йосифа Піснеспівця (кінець IX ст.).
За однією з версій, іконографія «Нев’янучого Цвіту» виникла на горі Афон у XVI ст. У цьому контексті йдеться про варіанти, де Богородиця тримає не лише маленьку квітку, а й жезл, що проростає квітами, або довгу стеблину лілії. Такий образ є алегорією до старозавітних прототипів Богородиці: розквітлого жезла Аарона (Числ. 17:23), «жезла із кореня Єсеєвого» (Іс. 11:1) та «лілеї між тернами» (Пісн. 2:1,1). Цей варіант більш притаманний російському іконопису, для якого характерним є зображення Ісуса у ризах московського царя. Попри це, враховуючи відносно пізню появу цього типу на Сході, його походження варто шукати в західній традиції, де образ Марії з трояндою або у розарії був поширений значно раніше.
В українському іконописі популярним є початковий західний варіант, у якому квітка зображена як маленька польова квітка або троянда — рослини, характерні для клімату України. Існує також низка народних апокрифів, пов’язаних із Богородицею та квітами, значну частину яких зібрав Іван Франко. Ці апокрифи підтверджують популярність теми в народній уяві й значно вплинули на її іконографію.
Варіант із розквітлим жезлом потрапив в українську традицію лише у XVIII ст. з території Московії.
Михайло Скоп
